Пацієнт полностью

Але через пів року я відклав пензлі, треба було відсторонитися на час від нав’язливого мотиву, бо не міг сягти досконалості, і це мене пригнічувало. Я знову повернувся до своїх парфумів. Увесь довгий стіл у підвальній кімнатці був заставлений горнятами, пляшками, трубками й колбами. Жінки в кравецькій майстерні шили мені полотняні мішечки, які я наповнював необробленими діамантами, великими й маленькими чорними, блискучими камінцями, знайденими по всій території клініки. Я наскладав їх уже високий штабель в одному кутку, від підлоги до стелі. Три полиці над столом тісно заставлені пляшечками з парфумами. Уже давно ніхто не докучав мені порадами вести активний спосіб життя, не змушував ні копирсатися в саду, ані грати в карти. Я спокійно міг займатися своїми справами. Всі вважали — і досі вважають, — що я живу у своєму світі, нікого не бачу й не чую, персонал ніколи не переймався, що я можу ненароком щось підслухати. Знали б вони, чого я лиш не довідався за багато років тутешнього перебування.

Що ж, вирішивши розповісти тут про все, що знаю, я вже волів би нічого цього не знати.

— Чорт, чорт, чорт!

Нільс Лієр-Гольм грюкнув кулаком по столу, схопив келиха і вихилив одним духом. Він лютував і панікував водночас, дивлячись на свій банківський рахунок на моніторі комп’ютера.

Тут якась помилка!

Але помилки, звісно, не було.

Він вертів у пальцях коробочку з пігулками. Вони знову подвоїли ціну. І він заплатив, навіть не муркнувши. Вони погрожували викриттям. Минуло всього лиш вісім днів від останньої дози, але тепер вони відмовлялися продавати йому велику кількість пігулок. Тепер він збагнув: вони вибиватимуть з нього гроші до нескінченності. Щотижня. Вони посадили його на гачок, знали, чим він займається, знали, хто він. Албанець назвав його знаменитістю.

— Чорт!

Всі вважали, ніби він купається в грошах. Як це далеко від правди! Батько й, справді, був заможний, але останніми роками його переслідували маніакальні ідеї. Він впав у депресію, поступово втратив відчуття реальності, вкладаючи дедалі більше грошей у всілякі ризиковані проекти й усе втрачаючи. Єдині цінності, успадковані після батька, — будинок і картини. А після того, як Нільс купив яхту, будинок довелося закласти з усіма тельбухами. Невже продавати дім? Ні, спершу він мусить з’ясувати, чого варті картини. Нільс ніколи не проводив оцінювання живопису, надто тих полотен, що стояли в підвалі. Що ж, можна дозволити собі надіятися, можливо, вони дорожчі, ніж він собі уявляє. Албанець лише посміявся з нього, коли він сказав, що зав’язує з наркотою; мовляв, похвально, але платити все одно буде. «А якщо я не платитиму, що буде?» — запитав Нільс. Албанець ще голосніше зареготав: «Виставимо тобі більшу суму! Мільйон!» Мільйон? Де він, у біса, візьме такі гроші? Він обдумував різні варіанти: не виходити з ними на зв’язок, не зустрічатися, знайти собі нового постачальника, пошукати не таку показну роботу, стати анонімним медіа-радником чи лобістом. Покінчити з наркотиками — не альтернатива, йому конче потрібні ці пігулки. Албанець мовби читав його думки. «Навіть не рипайся, — сказав він сьогодні. — Ми знаємо, де ти живеш».

Ми знаємо, де ти живеш. Помилитись неможливо — то таки була погроза. Албанця на порозі дому йому аж ніяк не треба.

Нільс налив собі ще, вилив увесь келих у горлянку. Зазвичай віскі зігрівало його й заспокоювало. Тепер же здавалося, ніби стілець під ним почав вібрувати.

— Чорт! — викрикнув він і пожбурив келихом у коминок.

Вона почула звук ключа в замку. Він відчинив двері, постояв на порозі, дивлячись на неї з усмішкою, тоді підійшов, сів поруч, обійняв за плечі, пригорнув до себе й ніжно поцілував її волосся. За якийсь час підвівся, провів руками по її тілу згори вниз.

— Скажи, що ти мене кохаєш.

— Я тебе кохаю, — відповіла вона й почала роздягатися.

— Назви мене своїм хлопчиком.

— Я тебе кохаю, мій хлопчику.